Інтернет
Інтернет (від англ. interconnected networks — з’єднані мережі; розмовно: мережа, нет) — це загальнодоступна всесвітня система взаємопов’язаних комп’ютерних мереж, які передають дані за допомогою комутації пакетів із використанням стандартизованого Інтернет-протоколу (IP) та багатьох інших протоколів. Він складається з тисяч менших комерційних, некомерційних, академічних, приватних, урядових і військових комп’ютерних мереж. Слугує середовищем передавання різноманітної інформації та послуг, як-от електронна пошта, чат і передусім система взаємопов’язаних гіпертекстових документів (вебсторінок) та вебзастосунків, що називається World Wide Web (WWW). Інтернет не має єдиного централізованого управління впровадженням технологій чи правил доступу й використання. Кожна мережа, що є його частиною, встановлює власні правила. Спільні визначення двох головних опор інтернету — простору адрес інтернет-протоколу (IP-адреса) і системи доменних імен (DNS) — регулює Інтернет-корпорація з призначення імен і номерів (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers — ICANN). Технічна підтримка та стандартизація базових протоколів належать до завдань Інженерної ради інтернету (Internet Engineering Task Force — IETF).
Сучасний інтернет
Крім складних фізичних з’єднань, що утворюють структуру інтернету, інтернет існує також завдяки багатостороннім угодам (наприклад, «пірингові угоди — угоди про взаємний обмін інтернет-трафіком») і технічним специфікаціям або протоколам, які визначають, як саме мають обмінюватися дані в мережі.
На відміну від старіших систем зв’язку, набір інтернет-протоколів навмисно розроблено незалежним від фізичного середовища, у якому він працює. Будь-яка мережа зв’язку, дротова чи бездротова, здатна передавати цифрові дані в обох напрямках, може передавати інтернет-трафік. Тому інтернет-пакети можна передавати як дротовими мережами — мідним проводом, коаксіальним та оптичним кабелем, — так і бездротовими мережами, як-от Wi-Fi. Усі ці мережі, що використовують однаковий набір протоколів вищого рівня, утворюють інтернет.
Інтернет-протоколи виникають у результаті обговорень у межах Internet Engineering Task Force (IETF) та її робочих груп, відкритих для публічних внесків і їх перегляду. Ці комісії створюють документи, відомі як Request for comments (RFC). Деякі RFC Internet Architecture Board (IAB) підносить до статусу інтернет-стандарту.
До найуживаніших протоколів у наборі інтернет-протоколів належать IP, TCP, UDP, DNS, PPP, SLIP, ICMP, POP3, IMAP, SMTP, HTTP, HTTPS, SSH, Telnet, FTP, LDAP, SSL і TLS.
Послуги, які використовують ці протоколи, — це електронна пошта, групи новин Usenet, World Wide Web, Gopher, віддалений доступ, WAIS, finger, IRC, MUD і MUSH. Найпоширеніші з них — електронна пошта та World Wide Web з багатьма іншими послугами, що на них базуються, як-от списки розсилки, блоги та подкасти. Інтернет дає змогу надавати послуги в реальному часі, як-от телефонний зв’язок, інтернет-радіо та інтернет-(теле)мовлення, доступні таким чином будь-де у світі.
Деякі інші популярні інтернет-послуги виникли не так, а спочатку базувалися на пропрієтарних системах. До них належать IRC, ICQ, AIM і Gnutella.
Було проведено багато досліджень інтернету та його структури. Наприклад, з’ясувалося, що структура IP-маршрутизації інтернету та гіпертекстові посилання World Wide Web є прикладами безмасштабних мереж.
Подібно до того, як інтернет-провайдери підключаються через точки обміну трафіком (наприклад, SIX — Slovak Internet eXchange), дослідницькі мережі зазвичай підключаються до великих підмереж, таких як:
GEANT,
Internet2,
Little GLORIAD.
Вони, у свою чергу, побудовані навколо відносно невеликих мереж.
Актуальні та потенційні проблеми
Крім переваг, інтернет приніс і деякі проблеми та негативні явища. Деякі з них отримали широкий розголос.
До них належать передусім:
- насильство над дітьми, пов’язане з дитячою порнографією
- порушення авторських прав
- поширення комп’ютерних вірусів
- атаки на захист комп’ютерів
- застарілі технології
Цензура
У демократичних суспільствах інтернет набув нового значення як політичний інструмент. Президентська кампанія Говарда Діна у 2004 році в Сполучених Штатах прославилася тим, як їй вдалося залучати спонсорські внески через інтернет.
Деякі уряди, наприклад на Кубі, в Ірані, КНДР, М’янмі, Китаї або Саудівській Аравії, обмежують, до чого люди в їхніх країнах можуть отримати доступ в інтернеті. Ідеться передусім про обмеження доступу до політичного та релігійного контенту. Цього вони досягають фільтруванням доменів і вмісту, тож без складних прийомів він недоступний.
У Норвегії, Данії, Фінляндії[1] та Швеції найбільші інтернет-провайдери домовилися обмежувати доступ до сайтів, визначених поліцією. Хоча список заборонених URL мав би містити лише адреси відомих сайтів із дитячою порнографією, його вміст засекречено.
Багато країн, зокрема Сполучені Штати, хоч і визнали законодавчо незаконним зберігання або поширення певних матеріалів, наприклад дитячої порнографії, проте не використовують програм фільтрування.
Існує багато вільного та комерційного програмного забезпечення, за допомогою якого користувач може заблокувати небажані сайти, окремі комп’ютери або цілі мережі, наприклад щоб обмежити доступ дітей до порнографії чи насильницького контенту.
Доступ до інтернету
Поширеним способом доступу є комутоване з’єднання (так званий dial-up через звичайну стаціонарну телефонну лінію), яке є найповільнішим. Інший спосіб — через телефонну лінію ISDN, приблизно вдвічі швидший, але нині його витісняють телефонні лінії DSL. Інші способи — широкосмуговий (broadband) доступ коаксіальним кабелем через мережі кабельного телебачення або оптичним кабелем (так званий FTTH) і доступ через супутник. Існує також доступ до інтернету через електромережу 220 В, придатний для багатоквартирних будинків. Модеми з цією технологією працюють на відстані до 200 м (швидкість передавання до 200 Мбіт/с), і є так звані мостові елементи для з’єднання двох фаз, тобто можна підключити й сусіда, який живе в сусідньому під’їзді. Проте поки що ця технологія придатна лише для мереж усередині багатоквартирного будинку. Європейський Союз фінансує науково-дослідний проєкт PowerNet для підтримки такого способу підключення до інтернету.
Громадські місця, де можна користуватися інтернетом, — це інтернет-кафе, а у світі зазвичай і бібліотеки. Точки доступу бувають і в громадських місцях — у залах очікування аеропортів, у деяких поїздах, на площах великих міст.
Wi-Fi забезпечує бездротовий доступ до комп’ютерних мереж, тож його можна використовувати й для доступу до самого інтернету. Хотспоти, які надають такий доступ, є в громадських місцях, і для користування потрібен власний пристрій із Wi-Fi-адаптером. Ці послуги можуть бути безкоштовними для всіх, лише для клієнтів або платними. Хотспот не обмежений закритим приміщенням. Існують цілі кампуси та парки, навіть цілі квартали з доступом.
У США 2004 року було схвалено широкосмуговий доступ через лінії електропередачі, попри гострі протести спільноти радіоаматорів. Проблема модуляції повітряних високовольтних ліній полягає в тому, що вся лінія поводиться як величезна антена й повністю блокує довгохвильові радіочастоти, якими користуються радіоаматори, моряки та інші.
Країни, де інтернет є товаром, яким користується більшість громадян, — це Ісландія, Швеція, Австралія, Данія, Сполучені Штати, Канада, Велика Британія, Нідерланди, Японія, Республіка Корея та Норвегія. В останнє десятиліття XX століття кількість користувачів інтернету стрімко зросла, хоча після 2000 року цей розвиток дещо сповільнився. Фаза швидкого зростання в промислово розвинених країнах завершується тим, що ці технології стають звичними, але зростання триває в Африці, Латинській Америці, Карибському басейні, на Близькому Сході та в Словаччині.
Доступ до інтернету нерівномірно розподілений між низько- та високошвидкісними підключеннями. ADSL та інші широкосмугові технології рідкісні або відсутні в більшості країн, що розвиваються, і навіть у розвинених країнах їхнє поширення можуть обмежувати високі витрати та посередня продуктивність (більшість країн Східної Європи та Сполучені Штати), тоді як низькі ціни й висока продуктивність приваблюють велику кількість клієнтів (Скандинавія, Франція). Навіть у межах однієї країни можуть бути відмінності між великими містами (де часто працює кілька провайдерів широкосмугового доступу) та іншими районами (де широкосмугового доступу часто немає).
Поширення доступності інтернету — це спосіб подолати так званий цифровий розрив (англ. digital divide).

